Цей текст присвячений опису ситуації, в якій ми перебуваємо, та ґрунтується на значній кількості зустрічей з американськими та європейськими політиками й дипломатами. На зустрічах не для преси рівень відвертості зазвичай набагато вищий. Цей текст написаний для української авдиторії, готової дивитися правді в очі, а для західної авдиторії будуть інші тексти. Щоб ця стаття була не дуже великою, в ній чимало посилань, де та або інша тема розкрита детальніше.

В основі лежить сценарний аналіз, опублікований на початку цього року. В ньому нічого не змінилося, окрім того, що наявні на початок року тренди лише посилилися, отже, найбільш ймовірні сценарії стали ще ймовірнішіми, а найменш ймовірні — майже нереальними. Однак це не означає, що наше майбутнє визначено наперед. Треба розуміти, що робити.

Більша частина тексту присвячена критичному розгляду політики наших іноземних партнерів. Тож передусім я хотів би зазначити, що ми мусимо бути надзвичайно вдячні нашим партнерам, бо без їхньої допомоги грошима і зброєю, безумовно, ви би цього нині не читали. Західна допомога дала можливість Україні встояти і не впасти (хоча за кожну затримку довелося заплатити багатьма українськими життями), але на цьому етапі такої підтримки принципово недостатньо, і йдеться навіть не про кількість чи строки.

Йдеться про принципові хиби західної політики. Західна оптика неадекватно оцінює ситуацію, і ми маємо, по-перше, це розуміти (принаймні щоб не куплятися на російські наративи чи на українські обіцянки простих швидких рішень), по-друге, відповідно діяти.

Викривлена оптика західного аналізу

1. Захід (під цим словом я тут і далі розумію політичні та урядові еліти, що ухвалюють рішення у країнах Європи та Північної Америки) принципово невірно оцінює залежність ризиків ескалації від підтримки України. Захід вважає, що чим більше підтримка України, тим ближче до «червоних ліній Путіна», тим більше ризик ескалації. Україна вважає, що практика доводить відсутність «червоних ліній Путіна», а чим менше підтримка, тим більше ризик ескалації, бо слабкість і нерішучість провокують агресора.

2. Захід вважає, що не можна заганяти Путіна в кут, бо тоді він використає ядерну зброю. Натомість загнаний в кут слабкий російський диктатор буде думати передусім про те, як зберегти своє життя. Він не ідейний борець із Заходом, як іранські аятолли, а маленький боягуз. У «червоній» управлінській культурі слабкий лідер боїться віддавати рішучі накази, бо вони не будуть виконані, а невиконання наказів означає, що він більше не лідер і підлягає усуненню своїми ж, а ще й він втратить останню надію — підтримку Китаю. Натомість найбільший ризик ядерної ескалації — тоді, коли Путін перемагає, коли він впевнений, що міжнародна спільнота слабка й нічого йому не зробить, а власне оточення виконає будь-який наказ.

3. Значна частина західних політиків вважає, що режим Путіна треба зберегти за будь-яку ціну, бо невідомо, що прийде йому на зміну. Можливо, буде ще гірше: може, росію очолить божевільний диктатор, що розмахуватиме ядерною зброєю. Стривайте, а що маємо нині?

4. Захід безумовно виступає за збереження російської імперії, що для України означає безкінечну загрозу війни. Розпад імперії асоціюється з неприйнятними ризиками: безконтрольним розповсюдженням ядерної зброї, війною всіх проти всіх та викликаною цим гуманітарною катастрофою й кризою біженців, зростанням ісламського радикалізму та надмірним посиленням Китаю. Детальніше читайте у цій статті «Коли закінчиться війна». Москвоцентризм Заходу, символом якого стала «котлета по-київськи» зразка 1991 року, не дозволяє побачити позитивні керовані сценарії деколонізації чи навіть рефедерацізації, які відвертають ризики. Захід не мав стратегії на випадок колапсу імперії у 1991, не має й нині.

5. Захід марно сподівається на демократизацію імперії після смерті Путіна, це нереалістично; водночас у них перед очима приклад Іраку, де повалення авторитарного лідера спричинилося до довгострокового хаосу. Побачити різницю між РФ та Іраком не зможуть ті, хто на початку 2022 не бачив різниці між Україною та Афганістаном (заяви про довгоочікуваний мир на Близькому Сході незадовго до трагедії 7 жовтня 2023 загалом ставлять під сумнів здатність американців передбачувати події). А твердження окремих представників Заходу, що розмовами про деколонізацію ми допомагаємо Путіну пояснювати своєму населенню причини війни, не витримують жодної критики: російська дезінформація не потребує причин і пояснень.

6. Захід боїться «балканізації» росії, вважаючи основною причиною «балканізації» зростання націоналізму. Натомість на Балканах вважають основною причиною балканських війн югославський імперіалізм — саме прагнення белградських еліт зберегти єдину державу запустило кривавий процес, аналогічно нинішньому прагненню Кремля поновити СРСР. Захід думає, що обирає між статус-кво і колапсом імперії, а насправді обирає між ескалацією імперського експансіонізму й колапсом імперії.

7. Захід плекає марні мрії використати росію проти Китаю, і це можна було би назвати найбільшою геополітичною помилкою першої половини ХХІ сторіччя. Росія вже майже стала сателітом Китаю, надзвичайно залежною по всіх ключових економічних, політичних та військових аспектах. Марні мрії Заходу щодо російської імперії точно копіюють такі самі марні мрії щодо Османської імперії у ХІХ сторіччі, блискуче описані Джемілем Керімоглу.

8. Захід робить ставку на те, щоб пояснити Путіну, що ціна війни для нього надто велика, щоб в результаті він сам зупинився. Де зупиняються російські війська, найкраще пояснив Євген «Маршал» Жуков, ви напевне це чули. Ціна війни для Путіна — його власне життя, тому він не може зупинитися за власним бажанням, визнавши поразку. Звичайно, російська пропаганда може пояснити населенню що завгодно, але перегріта економіка та величезна армія не зупиняються механічно.

9. Захід загалом дуже погано ставиться до ідеї російської поразки, бо його стара колоніальна оптика ділить нації на величні та всі інші. Величні країни не можуть зазнати поразки (історія спростовує це твердження). Величні країни мають нескінченні ресурси, тому їх не можна перемогти (це неправда). Величні країни повинні керувати всіма іншими, бо інакше буде хаос (це колоніальне мислення в чистому вигляді). Лідери величних країн не можуть бути покарані (бо сьогодні їх, а завтра нас). Активи величних країн не можуть бути конфісковані (бо сьогодні їх, а завтра нас). Статус величних країн у міжнародних організаціях не може бути понижений (бо сьогодні їх, а завтра нас). Такий підхід унеможливлює сталий мир, як описано в Маніфесті сталого миру.

Всі вищезазначені упередження ґрунтуються на причинах, детально описаних у статті «Сліпа пляма Заходу», тут я їх лише перерахую: колоніальні шаблони, лівацькі упередження, «російські студії», російські гроші, російська пропаганда, російська культура та банальний страх. З одного боку, уявіть собі західного аналітика, який за багаторічну кар'єру отримав стільки грантів, відзнак, університетських посад тощо, що він ніколи не визнає своїх помилок. З іншого боку, український голос фактично не чутний: постімперські суспільства не чують колоніальні та постколоніальні голоси, як нещодавно чудово описала Олена Апчел, назвавши саме цей феномен поясненням причин тривалості й кривавості нашої війни (там ще цікава дискусія в коментарях, хто хоче заглибитися). Сильно спрощуючи, діалог між західними та українськими аналітиками можна представити так: «У нас на Заході Russian studies тривають десятиріччями, а що ви, українці, можете знати про росію?» — «А в нас ці студії закарбовані на шкірі, бо ми знаємо цю систему ще й зсередини». — «О, то у вас говорить ваша травма, ви травмовані війною й загалом є однією зі сторін конфлікту, тож ви не можете зберігати об'єктивність, і немає сенсу до вас прислуховуватися». Зрозуміло, що «російські студії» до 1991 включали також українців, узбеків та естонців, але не як окремі культури, а як частини великого радянського народу; що же стосується татар, черкесів та саха-якутів, то про них на Заході не знають майже нічого.

Таким чином, Захід поставив перед собою нерозв'язне завдання: завершити війну, не допустивши ні української поразки, ні російської поразки. Але війни не завершуються win-win, виграш-виграш. (Залишимо тут поза межами розгляду варіант, коли росія не ототожнюється з Москвою: тоді деколонізація, деімперіалізація означають виграш як для України, Європи та Америки, так і для народів РФ, але побачити цей виграш не дозволяє клятий москвоцентризм.) Міркування, чия поразка гірше, українська чи російська, зазвичай призводить до висновку, що ризики російської поразки вище (врешті, світ дізнався про Україну лише у 1991 і ще не встиг звикнути). Отже, залишається якимось чином завернути поразку України у красиву обгортку, щоб це можна було продати українському суспільству. В принципі, це нині й відбувається (див. нотатки Олексія Панича та Дмитра Золотухіна).

Загалом нинішня світова політична криза може бути характеризована своєю найголовнішою рисою: всі політики шукають точку в минулому, куди вони хотіли би повернутися. Путін хоче відновити СРСР та повернути НАТО до кордонів 1997 року, Трамп закликає зробити Америку великою знову, Орбан міркує про Тріанонський договір 1920 року, Ердоган мріє про велич Османської імперії, Китай надихається тисячоліттям з VI по XVII сторіччя, коли він був лідером світового розвитку. Розмови про «кордони 1991 року» виглядають риторикою з тієї ж серії (я однозначно підтримую територіальну цілісність України, але виступаю проти висловлення її в такій формі). Але повернутися в минуле неможливо: нині зовсім інша конфігурація світових сил, раніше серед топ-20 не було Китаю, Індії, Індонезії, Бразилії, Мексики, Туреччини, Саудівської Аравії, ПАР тощо. А новий технологічний зсув ще раз перемішає карти, роблячи повернення в минуле ще примарнішим.

Але світові бракує лідерів, які ведуть у майбутнє. Водночас бракує лідерів, які мають сміливість подивитися правді в очі: схоже, що Джон Маккейн був останнім пілотом В'єтнамської війни в американській політиці. Гасло фільму «Не дивіться вгору» якомога краще підходить до опису нинішньої логіки західних лідерів. Чимало політиків на Заході психологічно не готові перемагати, що примушує згадати стару мудрість про хороші часи, слабких людей, важкі часи та сильних людей. За словами Ніла Ферґюсона, нині «осі злої волі» протистоїть «вісь слабкої волі».

Не лише західні політики, а й їхні суспільства не готові платити за власну безпеку. Як сказав міністр закордонних справ Литви Ґабріелюс Ландсберґіс на форумі YES 2024, західним урядам треба домовлятися зі своїм населенням про збільшення витрат на війну, інакше війна продовжиться. Але населення загрожує в такому випадку обрати на наступних виборах тих, хто не вимагатиме грошей на оборону й безпеку. Можливо, комусь із читачів це щось нагадає.

Втім, американців й європейців можна зрозуміти. Вони будують свої стратегії виходячи з наявних ресурсів, адже для них війна не носить екзистенційного характеру. Ми ж свої стратегії будуємо на основі прагнень, бо інакше нас не буде (капітуляція не збереже життя: це лише змінить прапор, під яким доведеться воювати, з українського на російський, а лінію бойового зіткнення перемістить значно західніше). Вони постійно вказують нам на брак ресурсів і не розуміють, як ми можемо мислити інакше. У приватних розмовах західні високопосадовці висловлюються відверто: бажано, щоб ця війна так і залишалася вашою.

Що ж нам робити?

В цілому відповідь міститься в уже згаданій статті про сценарії. Але є кілька особливих речей, на яких варто наголосити.

По-перше, як сказав Тімоті Снайдер на тому ж форумі, нам треба виконати важке завдання зробити те, що очевидно для нас, очевидним для інших людей.

1. В діалозі з Заходом необхідно перейти від емоційної розмови про цінності до прагматичної розмови про вигоди й втрати (ось цей текст містить приклад). Ключове повідомлення: Україна не проблема, а рішення.
2. Необхідно розвернути західну колоніальну оптику, й особлива роль тут належить українським соціальним наукам (як описав Тимофій Брік) та українській культурі (як зазначила Ольга Духніч).
3. Потрібні системні зусилля з пояснення Заходу мультинаціональної, мультиконфесійної природи російського суспільства, бо це перший крок до розуміння колоніальної, імперської природи російської державності, а відтак її вразливості та необхідності деколонізації й деімперіалізації, вже підтвердженої рішеннями Європарламенту, ПАРЄ, Парламентської асамблеї ОБСЄ.
4. Водночас нам потрібен діалог з іншими, незахідними світами (певною мірою Україна перебуває у пастці власної євроатлантичної політики, сконцентрована протягом 10 років виключно на ній), і тут ключовим є передача їм розуміння антиколоніальної, антиімперіалістичної природи нашої війни. А Заходу треба пояснювати, що колоніалізм необов'язково застосовується проти людей іншого кольору шкіри, що живуть на іншому континенті.
5. Потрібно думати про партнерства за межами західного світу, а для цього доведеться припинити розфарбовувати світ чорним і білим, зараховуючи у вороги всіх тих, хто нам не друзі (або недостатньо друзі, і тоді виявляється, що вся планета зафарбована чорним).
6. Необхідно запрошувати сюди якомога більше ключових людей із Заходу, Сходу й Півдня: політиків, дипломатів, інтелектуалів, митців тощо. Практика доводить, що кількаденне перебування в Україні може сильно поміняти сприйняття.
7. Треба намагатися прив'язати в розумінні американців російсько-українську війну до Китаю, який визначений найбільшою загрозою для США. Американці такої зв'язки не бачать й у своїх оцінках розглядають атлантичний світ та тихоокеанський як дві альтернативи спрямування зусиль.
8. Тих європейців, які не розуміють ні мови цінностей, ні мови вигід, доведеться просто лякати, адже сценарії розвитку подій дають для цього чимало підстав. Потрібно зробити так, щоб вони побачили й усвідомили ті сценарії розвитку подій, які бачимо ми. Щоб їхня шкіра була на кону так само, як і наша.
9. Спілкуючись із західними постмодерністами, треба розкривати їм постімперський, постколоніалістський характер їхнього бачення, їхньої оптики. Натомість спілкуючись із західними модерністами (що не здатні відрефлексувати свої ментальні установки), переконувати їх у тому, що українці є історичною нацією, бо доводять це наочно просто зараз. В останньому випадку якраз стане в пригоді Геґелівський «світовий дух», який, прокладаючи собі дорогу крізь історію людства, обирає якусь із націй для світового поступу. Безглуздо сперечатися з Геґелем, тож краще скажемо, що нині це ми.
10. Наша кінцева мета — добитися від Заходу згоди на поразку росії. Зброя й гроші надзвичайно важливі в короткій рамці часу, бо це життя наших людей. Але все це тактика без стратегії, якщо немає згоди на поразку росії. Якщо обсяги західної торгівлі з росією перевищують допомогу Україні. Якщо нема спроможності перекрити росії постачання критичних компонентів зброї, імплементувати (а не лише схвалити) санкції, що вже казати про дозвіл на ураження дальніх цілей.

Зазначу, що західна позиція міняється під впливом України, до чого спричиняються як успіхи ЗСУ на полі бою, так і зусилля української кадрової й народної дипломатії. Такі маленькі зсуви ми вже бачили десятки разів. Проблема в тому, що темп цих змін треба прискорити на порядок.

Зрозуміло, що вищенаведене стосується передусім тих, хто так чи інакше долучений до сфери міжнародних відносин, але нині таких людей десятки тисяч: підприємці й митці, громадські активісти та науковці мають широкі можливості спілкування на своєму рівні, навіть нікуди не виїжджаючи, а водночас кожна людина в українській діаспорі має великі можливості впливу. Наша нація породила когорту воїнів, нині породжує когорту зброярів, а тепер треба породити когорту дипломатів: кожен і кожна на своєму рівні можливостей.

По-друге, необхідно готуватися до спроб продати нам поразку в красивій обгортці перемоги. Останнім часом дуже багато інформаційних вкидів про те, як росія та Україна могли би домовитися (або навіть уже домовилися). Не звертайте на це уваги, адже, по-перше, вибори в США ще не відбулися; по-друге, Москва не готова до переговорів, адже Путіну здається, що він вдало веде війну на виснаження, і його перемога близька; по-третє, формула «мир в обмін на території» (або «гарантії безпеки в обмін на території», що те ж саме) має сенс лише за умови доступності миру чи гарантій безпеки, а нині в НАТО нас ніхто не запрошує, навпаки, чути заяви про неможливість такої перспективи. Розмови про те, що Україна вже перемогла, коли встояла під ударом і зберегла державність, нічого не варті, поки війна триває.

По-третє, треба реалістично оцінювати наступний рік. Ми не маємо шансу на адекватну американську політику щодо України за будь-якої адміністрації, чи за Гарріс, чи за Трампа. Американська підтримка наступного року може бути набагато слабшою, ніж при Байдені. Розраховувати на європейську підтримку в умовах того, що відбувається в Німеччині й Франції, Угорщині, Словаччині, Нідерландах та Австрії, також не варто. Поки що з нами лідери ЄС і НАТО, але вони не мають власних грошей і зброї. Нашими найбільшими союзниками будуть ті, хто найкраще розуміє ситуацію: Велика Британія, скандинавські й балтійські країни, Польща, Чехія. Хоча не за всі ці країни я поручуся в умовах загального європейського повороту.

Четверте, це означає, що нам потрібно повністю переключитися на війну: держава, економіка, військова промисловість, армія, наше з вами життя. Це неможливо зробити при нинішній системі державного управління. Тому основне питання, яке нині обговорюється в різних фахових спільнотах, звучить так: як суттєво змінити якість державного управління в умовах відсутності політичного процесу? Це тема наступної публікації.

П'яте й заключне. Останнім часом побільшало порівнянь майбутнього миру зі сценаріями інших країн в інші часи. Всі порівняння кульгають, але давайте на них подивимося. Часто згадують німецький (ФРН/НДР) чи корейський сценарій, але вони нерелевантні: Східна Німеччина залишалася німецькою, обидві Кореї є корейськими, натомість захоплену територію України росія намагається зробити частиною себе юридично, фактично й культурно. Хорватський сценарій міг би реалізуватися, якби Україна перемогла, залишивши шматок своєї території в зубах переможеного агресора до кращих часів. Кіпрський сценарій міг би реалізуватися, якби потужні сили навколо двох сторін військового конфлікту зробили все можливе задля його заморожування на необмежений термін (до того ж Кіпр не є осердям, це периферія). Фінський сценарій — віддати [майже] назавжди значну частину території в обмін на фактичне приєднання до західного світу — став можливим завдяки виснаженню СРСР у Другій світовій, інакше війна би поновилася (китайсько-російський конфлікт створив би для України подібний шанс, але його чекати ще десятиліття).

Отже, у нас залишається два сценарії. Ізраїльський: бути завжди готовим до війни, покладаючись передусім на себе. І чеченський: втратити республіку, що, власне, і сталося з Україною сто років тому.

Таким чином, у нас просто нема варіантів виживання, окрім безупинної роботи над тим, щоб імперія припинила існування і тим самим зняла постійну екзистенційну загрозу для України.

Щоб український героїзм став нашими Фермопілами, а не Крутами. Символом перемоги, а не героїчної поразки.