Menu
Russian English Ukrainian

"Я вже ніколи не зроблю фото з усіма моїми близькими на вечірці нашої перемоги" – фотожурналістка Кочетова



Подключайтесь к Telegram-каналу NashDom.US



 Дата: 05.05.2024 10:07
Источник: УП

Її фото про війну в Україні – на шпальтах Der Spiegel, Vice News, Bloomberg, The Guardian, Reuters. Сама вона – лауреатка Emmy Award та одна з глобальних переможців World Press Photo 2024. 

Уже 10 років поспіль фотожурналістка Юлія Кочетова документує війну, показуючи життя цивільних та будні військових.

Бути фотографом для Юлії – не просто робота. Коли вона розповідає про свої світлини, одразу розумієш: у кожній з них – її душа та її серце.

Юлія бачить не просто кадр – в об'єктиві своєї камери вона бачить людину. І щиро вірить, що за допомогою фотографії може змінити на краще чиєсь життя.

"Не потрібно намагатися зробити широкий мазок війни з дрона, показати гектари спалених полів. Треба знайти одну історію людини. Тому мені надзвичайно важливо, щоб у моєї фотографії було конкретне ім'я", – наголошує Юлія. 

Яка світлина стала найстрашнішою для неї, а яку вона вже ніколи не зніме? Чи завжди справжню війну можна зняти лише на передовій? У чому різниця між тим, як російсько-українську війну бачать іноземні та українські фотокори?

Про це "Українська правда" поговорила з Юлією Кочетовою. Нижче – скорочена версія інтерв'ю. Повну версію розмови дивіться на YouTube УП. 

"Я точно знаю, що треба розповідати історію однієї людини, і вона – найважливіша"

– Один із твоїх проєктів починається фразою: "Я б хотіла, щоб ці фото ніколи не існували". Як часто ти собі повторюєш зараз ці слова?

– Напевно, не було жодного дня, коли б я не повторювала їх собі. Я дуже багато зіштовхуюся зі смертю, тому дуже важко тішитися фотографіям, навіть якщо на них багато життя, сили та спротиву. 

– Тобі важливо показувати війну, в якої є конкретне ім'я та обличчя. Чи змінюється життя героїв твоїх фото після публікації цих світлин? 

– Я точно знаю, що треба розповідати історію однієї людини, і вона – найважливіша. 

Як приклад можу навести історію бабусі Марії з Бучі, хоча ця історія не про мою фотографію.

У деокуповану Бучу я приїхала разом із колегами – Олексієм Фурманом та Стасом Козлюком. Тоді ми і познайомилися з бабусею Марією: вона тримала шматочок хліба і вибачалася за свою брудну куртку, в якій вона місяць жила.

 
Бабусі Марії – 84 роки. Під час окупації росіяни декілька разів приходили до неї з обшуками: шукали, чи не ховає вона українських військових
Фото: Юлія Кочетова

У бабусі Марії не було зв'язку з рідними: її телефон розрядився, тому сім'я не знала, що вона вижила. 

Ми відкрили її телефон, а там немає сім-карти. І я побачила, як у ту секунду в її очах просто все впало, бо вона не пам'ятала жодного номера і для неї це була остання надія. 

Увечері мій колега Стас опублікував її портрет у Фейсбуці разом з усією інформацією, яку бабуся Марія розповіла про себе. А далі почалася магія – всі дуже хотіли знайти її рідних.

Наступного ранку мені зателефонував Льоша і сказав: "Ми знайшли її сім'ю. Її син їде в Бучу". І в цю секунду я відчула, як, змінивши одне життя, ти змінюєш дуже багато. 

 
Юлія пригадує, що розплакалась від звістки про те, що рідних бабусі Марії вдалося знайти
Фото: Олексій Фурман

– Чи пам'ятаєш ти своє перше фото війни? Яким і про що воно було?

– Я точно не пам'ятаю технічно першу фотографію. Але давайте рахувати з Криму, бо ця війна почалася з анексії півострова.

Ми були з колегами в Сімферополі: військова база, навколо неї стоять росіяни, а за стіною наші солдати отримують передачки. 

І в мене є знімок, де в щілині між воротами та стіною підійшов один із них, повернувся боком і показав свій шеврон із надписом "Україна". Ця конкретна людина стала для мене відліком цієї війни.

 
Фото цього українського військового під час анексії Росією Криму Юлія вважає для себе відліком війни
Фото: Юлія Кочетова

Якщо говорити про перші фотографії на сході, то це, напевно, буде перехрестя, яке я проїжджала вже сотні разів: праворуч – Слов'янськ, назад – траса на Ізюм, ліворуч – вказівник на Харків, попереду – Семенівка і розбомблена психіатрична лікарня. 

Влітку 2014-го здавалося, що ось це перехрестя найстрашніше, що може бути: що ось це квінтесенція війни і що ось так все буде виглядати. Тоді мені було дуже моторошно на цьому перехресті. А зараз воно стало звичним і буденним. 

– Про що була твоя перша фотографія після 24 лютого?

– Напевно, це дуже соромно казати, але моїм першим фото 24 лютого стало селфі, яке я опублікувала в своєму Instagram.

Я не знаю, що спрацювало: моє обличчя, хештег чи те, що я написала англійською: "Дивися, світе: це – вирішальний момент".

 
Селфі, яке Юлія опублікувала в перший день повномасштабного вторгнення, отримало 4 мільйони охоплення в її Instagram
Фото: Юлія Кочетова

Мої польські друзі писали: "Ти тут у новинах. Як ви там?". Під сам пост прилетіли російські боти в коментарі, але на мене почали підписуватися тисячі людей з усього світу. 

І я зрозуміла, що ця особиста історія працює, тому десь місяців 6–7 я щоденно публікувала для історії, прямо в якомусь такому дуже невротичному пориві. 

"Знімок вечірки нашої перемоги, де всі мої близькі люди – живі, вже ніколи не станеться"

– Яка з історій, показаних тобою, особисто для тебе стала найважливішою?

– Напевно, для мене цим знімком став знімок смерті. 

Я приїхала в деокупований Херсон десь на 3-ій чи 4-ий день після його звільнення. Стояла в кіоску і чекала на свою каву, коли туди зайшла жінка і буденно запитала: "Так а что делать с телом?". Такі діалоги не відбуваються просто так, ти не розмовляєш просто так з баристою про такі речі. Тому я інстинктивно пішла за нею.

У дворі неподалік лежала жінка. Я не можу стверджувати, але вона мала ознаки насильницької смерті і зґвалтування: не мала штанів на собі, обличчя її було прикрите. А навколо – осіннє листя та загороджувальна стрічка. 

 
Цей знімок тіла загиблої жінки в деокуповаому Херсоні Юлія вважає одним із найважливіших для себе фото
Фото: Юлія Кочетова

І мені в ту секунду страшенно захотілось втекти, щоб не бачити цієї реальності. Але водночас я чітко усвідомила, що я тут – єдина людина з камерою, єдина людина, яка може це зафіксувати, і я маю знімати. 

– Це була найважча історія, яку тобі довелось зафіксувати на війні?

– Найважча історія – не класичне зображення смерті, рани чи крові. 

Це – труна мого друга Олега Рибальченка, яку виносили з Михайлівського собору з його портретом попереду. Цей портрет робила я. І це – найстрашніша фотографія для мене. 

 
Прощання з Олегом Рибальченком, який загинув у бою за Кліщіївку на Донеччині 
Фото: Юлія Кочетова

До цього неможливо звикнути. З цим важко жити, але дуже потрібно жити.

– Чи було за цей час щось, що тобі дуже хотілося зняти, але, на жаль, в тебе більше ніколи не буде можливості це зробити?

– Напевно, це буде знімок вечірки нашої перемоги, де всі мої близькі люди – живі, де всі вони на цьому розмитому груповому портреті з поганою композицією і трохи не в фокусі. 

Я точно знаю, що ця вечірка буде, і ми будемо дуже багато мовчати. Але на цій фотографії вже не буде нас всіх. Ось цієї фотографії ніколи не буде. Я ніколи її не зроблю.

Якби я могла обміняти весь свій архів на одну цю фотографію, я б хотіла зробити цей груповий портрет. Можливо, навіть селфі. Але ця фотографія ніколи не трапиться. 

"Одного дня десь трапиться більш гучний та кривавий вибух, і всі забронюють новий квиток на іншу війну"

– Фіксувати війну – великий виклик. Чи є щось, що ти з етичних міркувань ніколи не знімеш або знімеш, але нікому не покажеш?

– Якщо я єдина людина з камерою, я точно буду знімати. До цього можна по-різному ставитися. Але це просто така робота. 

Якщо ми говоримо про публікацію, то тут трішки інакше: у тебе є час для аналізу. Я ніколи не буду завдавати більше болю своєю камерою. Я точно завжди намагаюся бути дуже чутливою і з повагою ставитися до смерті. До будь-якої смерті. 

Із очевидного, напевно, я ніколи не зніматиму сцени прощання, коли рідні мають останні секунди, щоб попрощатися зі своїми близькими. Я знаю, що я і моя камера не мають жодного морального права красти ці секунди, не мають жодного морального права втручатися і бути надто близько, лізти зі своїм об'єктивом всередину чужого горя. Я намагаюся тримати цю відстань і завжди дуже нервово ставлюся, коли хтось чинить інакше. 

Коли я бачу неемпатичну і аморальну поведінку інших фотографів, я завжди про це говорю. Перші кілька місяців великою війни я була дуже неприємною панянкою за одним столом з іноземцями: мені хотілося на них на всіх нагримати, пояснити, що так не можна з моїми людьми, що ви ретравматизуєте їх постійно своїми тупими питаннями, що ви абсолютно не чутливі, апатичні до болю.

А потім я трішки заспокоїлася, коли зрозуміла, що вони переважно всі мають привілей не мати за собою 5 поколінь, які проходили совєцькі репресії, тортури, заслання, голодомори, депортації… У них немає ось цієї колективної травми, яка вшита в нас. І тому їхній емоційний спектр – обмежений. 

– Як часто тобі доводилося зустрічати неемпатичну поведінку з боку своїх колег – як українських, так і закордонних?

– Не хочу узагальнювати, але переважно закордонні колеги сприймають нас як ще одну війну. І це накладає відбиток на те, як вони себе поводять. 

Я зараз згадую поховання бойової медикині з 93-ої бригади Яни Рихліцької ("Яри"). Її відспівували в дуже маленькому приміщенні, яке було просто забите людьми, котрі хотіли з нею попрощатися. І прямо над труною стояв якийсь кореспондент з камерами. Я думала, що, можливо, він знімає щось дуже близько, якусь деталь, і просто потім відійде. А потім через плече побачила, що він стоїть над її тілом та перевіряє емейли. 

 
29-річна волонтерка і парамедикиня 93-ої бригади "Холодний Яр" Яна (Яра) Рихліцька загинула під час евакуації поранених під Бахмутом
Фото: Юлія Кочетова

Була історія, коли на переправі через Ірпінь стояв чоловік і поруч лежала його старенька мати на імпровізованих носилках. Вони щойно вибралися з Ірпеня і він не розумів, куди йти далі, а поруч четверо – п'ятеро колег курять і фоткають цю жінку на землі. 

Мене це так розізлило в ту секунду, я сказала: "Слухайте, ви зробили свої фотографії, але йому потрібні руки, щоб перенести її через річку. Можливо, ви допоможете? Я буду однією з тих, хто буде нести". І добре, що до моїх слів тоді дослухалися. Але мені було так гидко від того, що в моменті, коли були потрібні їхні руки, вони просто фотографували, курили і вальяжно спілкувалися, не помічаючи чужого горя за метр від них. Це – за межею для мене особисто. 

– Ти якось сказала, що іноземні медіа мають дуже великий запит на страждання і смерть. У тебе є пояснення, чому так? 

– У мене є відповідь і вона неприємна: це – індустрія.

Купу разів я чула: "Давайте ми знімемо жінку на фоні розбомбленого будинку. Хай вона ридає. І, було б непогано, щоб у неї хтось там загинув".

Для дуже багатьох із них це – відрядження в ще одну зону бойових дій. Мене якось запитували: "Що відрізняє іноземний погляд на війну і український?". І я сказала: "Більше крові". На жаль, це так.

Наша війна стала для дуже багатьох іноземних репортерів війною з легким доступом: щоб дістатися в Україну, тобі потрібно просто сісти на потяг з Польщі, тоді як дістатися в Ірак чи Афганістан набагато дорожче. Ми стали історією, в яку дуже швидко застрибнути і починати будувати кар'єру. 

Одного дня всі поїдуть, і наша війна перестане бути цікавою іноземцям: вона буде надто довгою і кривавою. Одного дня десь трапиться більш гучний та кривавий вибух, і всі забронюють новий квиток на іншу війну. Але ми нікуди не поїдемо, бо для нас це не відрядження, для нас це – життя, це реальні люди. 

– Дехто з фотографів, які знімають війну, роблять постановочні фото. Як ти до цього ставишся?

– Якщо ми говоримо про документалістику або фотожурналістику, будь-яка постанова неприпустима. "Повторіть щось на камеру", "Подивіться ось так", "Зробіть ось це", – це все брехливе спотворення реальності. 

У моїй роботі єдине допустиме, це коли ти робиш формальний портрет для ілюстрації якоїсь історії, і ти не можеш зняти репортаж з конкретною людиною, бо вона, наприклад, нічого не робить в цю секунду. Але у підписі до цього фото ти пишеш про те, що конкретна людина позує для портрету десь у посадці на Донеччині. Це єдиний у моїй роботі момент, коли я можу втрутитися в реальність. 

На жаль, у співпраці з військом, з пресофіцерами дуже часто були історії, коли мені пропонували: "Давайте ми вам виженемо техніку зараз на поле, вона поїде, а ви сядете на броню, і ми вас покатаємо, поки ви з броні познімаєте". Я завжди відмовляла, але, на жаль, дуже часто чула у відповідь: "Блін, були ваші колеги, і ми їх катали на броні". 

Я як журналістка не можу обманювати свою аудиторію. Правда – це єдине, що в нас є. І тому всі ці спроби створити якусь реальність – дуже далекі від того, що є війна.

"Є історії, які все ще сидять у мені. Я не готова їх зараз розказати"

– Як часто ти себе ловиш на самоцензурі?

– У моменті я точно завжди знімаю, як би мені страшно, неприємно чи некомфортно не було.

Коли це етап публікації, то я, звісно, маю якогось внутрішнього цензора в собі. Насамперед це стосується безпекового рівня: мої фотографії не мають показувати локацію чи шкодити тим, хто довірив мені свої життя.

Є історії, які все ще сидять у мені. Я не готова зараз розповідати конкретні факти і називати підрозділ, але я була свідком самогубства нашого військового: ти просто бачиш це з дрона.

І я завжди себе в таких чутливих історіях запитую: "Якщо я хочу розповідати про це детально чи публікувати фотографії, які це підтверджують, для чого це? Що ця історія може розказати, крім одного конкретного болю?". Чи є це самоцензурою? В якійсь мірі так. 

 
Юлія наголошує, що з повагою ставиться до історій героїв своїх фотографій та їхньої безпеки
Фото: Роман Матков, 110 ОМБр

– Окрім самоцензури кожен журналіст має також справу з обмеженнями від представників військового керівництва. Як би ти оцінила ситуацію за ці два роки: стало простіше працювати на передовій чи навпаки? 

– Із доступом ніколи не було легко. На жаль, мені здається, що у військовому командуванні до кінця не розуміють важливість присутності медійників, важливість говорити про нашу війну, що журналісти не "вороги", не "російські шпигуни" і не всі інші "страшні монстри", яким я інколи себе відчуваю. І саме через це у нас немає знімків з Харківської контрнаступальної операції (лише відео з камер GoPro бійців, як їх обіймають і приймають люди).

У Херсоні те саме.

– Так. І я дуже втішена, що спільнота консолідувалася і колективним зверненням зняла нарешті речницю сил оборони півдня Наталю Гуменюк з посади

Я завжди з повагою ставлюся до військових і до того, що вони дозволяють розповідати їхні історії. Коли це стосується їхньої безпеки, я готова це обговорювати. Коли це стосується тупого: "Командир сказав. Наказ або догана", – це мінус.

Наша робота – розповідати історію, розповідати правду і бути якомога ближче до того, де ця історія відбувається. Яким чином ти це робиш, наскільки це формалізовано, хто був про це в курсі, якому командиру про це доповідали – це вже інша історія.

Війна – це дуже динамічний і живий організм. Якщо ти хочеш розповідати історію про війну, ти маєш бути таким само динамічним. І тому наші журналісти їхали мінними полями в Херсон, а не стояли перед блокпостом і не чекали, поки там спустять папірець і всім дозволять. 

Я знаю тисячі випадків, коли колеги прикидалися цивільними і просто показували паспорт та заїжджали. Те, що ми маємо так працювати, це – абсурд, звісно. 

У мене була історія у звільненому Ізюмі, коли мене не хотіли пропускати. Я сказала на блокпосту: "Мене чекають там друзі з "Карпатської Січі". Ми були в них, коли Ізюм ще не був звільнений. Ми сиділи в одному підвалі, по якому росіяни гатили прицільно і падала стеля. Мене там чекають, я хочу їх обійняти у звільненому Ізюмі". І військовій сказав: "Я зі Стрия, передавай їм привіт". І все, ми проїхали. 

"Для того, щоб знімати війну, не обов'язково сидіти в бліндажах чи за 200 метрів до росіян"

– У 2023 році ти стала лавреаткою премії "Еммі". Цього року ти – одна з глобальних переможців World Press Photo 2024. Що особисто для тебе означають ці відзнаки?

– Жодна нагорода не виграє цю війну. Жодна з цих нагород не робить мене кращою людиною. Але ці нагороди точно привертають увагу світу. І це єдине, що тішить моє серце.

Я точно знаю, що нам ця увага дуже потрібна. І я надзвичайно пишаюся тим, що найавторитетнішу премію в галузі фотожурналістики другий рік поспіль отримують українські фотографи. Минулорічний лауреат – Євген Малолєтка. Його знімок з пологового будинку після обстрілу, де закривавлену жінку несуть на ношах, я вважаю символом цієї війни. В цьому є дуже багато, ніж просто новинна фіксація дійсності. Ця жінка і є Україна. 

– Коли спілкуєшся з військовими, від декого з них можна почути, що вони є певним чином залежними від війни. Чи є у тебе як у фотографки, яка працює на війні, подібна залежність?

– Я не знаю, чи є у мене залежність від війни. Але я точно знаю, що ми всі – з раною війни. 

На жаль, щоб щось запам'ятати, нам завжди потрібен шрам. Цей шрам затягнеться, він буде завжди з нами, але це не означає, що ми будемо на нього щоранку дивитися. Ми будемо з ним жити. 

Я буду повертатися на війну, допоки стане сил, допоки стане мого серця. І я дуже сподіваюся, що моє серце закінчиться пізніше, ніж ми переможемо в цій війні. 

Допоки я знаходжуся в цьому моменті, нескінченні подорожі через це перехрестя з поворотом на Слов'янськ, я не буду задумуватися, чи це залежність, чи щось інше. Це заважатиме мені працювати.

 
Юлія фіксує війну вже 10 років і наголошує, що буде робити це стільки, скільки потрібно

– Справжню війну можна зафіксувати лише там, на передовій, чи показати її і тут, у тилу?

– Війна всюди. Війна – не батальна сцена. Війна – не класичний окоп чи чоловік, який тримає зброю. 

Ми всі в цій війні. І я не вважаю, що для того, щоб знімати війну і говорити про війну, треба сидіти тільки в бліндажах чи за 200 метрів до росіян. 

– Ми з тобою вже говорили про кадр, який би ти дуже хотіла зняти, але, на жаль, цього ніколи не станеться. Чи є щось, що ти навпаки – сподіваєшся обов'язково зняти?

– Обмін всіх на всіх: наші полонені, які виходять з автобусів десь на північному кордоні, ступають на землю і чують: "Слава Україні!". Це фотографія, яку я найдужче хочу зробити. 

Софія Середа, УП


Понравилась статья - поделитесь:


Понравилась новость?
Подпишитесь на ежедневную рассылку новостей по темам
Вы можете также сами подписать друзей и обсуждать материалы вместе
Редакция не несет ответственность за содержание информационных сообщений, полученных из внешних источников. Авторские материалы предлагаются без изменений или добавлений. Мнение редакции может не совпадать с мнением писателя (журналиста)
Для того, чтобы иметь возможность обсуждать публикации и оставлять комментарии Вам необходимо зарегистрироваться!

Ответы и обсуждения


Ещё из "Україна":

Всё из "Україна"

Подписка на получение новостей по почте

E-mail адрес обязателен
Name is required